вторник, 8 октября 2013 г.

Як чотири китайці Україну підкоряли (шляхами Полтави)

Як і коли китайці потрапили на територію України нікому точно не відомо.Я пам'ятаю, що одного зимового дня я купив своїх двох на базарі в Єнакієвому. Приблизно в той же час Тетяна купила своїх. Що змусило їх підкоряти Україну та подолати тисячі кілометрів, про це я писав тут .

А зараз я хочу розповісти вам про найцікавіші моменти цієї подорожі. Перше місто в якому побували китайці були Суми та Запоріжжя, але в зв'язку з тим, що китайці не звикли до української зими, то майже усю подорож просиділи у рюкзаку, вилазили тільки, коли їхали в потязі.

Продовжили свій підступний план чотири китайці у травні. Китайцям не дуже подобається 9 травня, бо вони не розуміють, що ж святкує народ на день перемоги. Тому, щоб не псувати собі настрій, вирішено було влаштувати Тур по Полтавщині. Шлях до Полтави виявився непростим для китайців. Спочатку, тому що не було прямих квитків до Полтави їх занесло в Харків, як-то кажуть, майже на родину.Чому Харків є родиною для китайців? Існує така теорія, що саме в районі Харкова є дірка в заборі й всі китайці зі своїм китайським збираються на Барабашово та несуть свій вірус далі по Україні. Китайці люблять Харків, а я ні, хоча в ньому й і знаходиться один з найкрасивіший пам'ятник Т.Г. Шевченко. Також гарний ботанічний сад та найбільша площа у Європі, але є такі міста, які ти не любиш, а про покійних або добре, або нічого.

У Харкові на китайців чекала вже інша біда,  касир не зрозуміла їхньої китайської та продала квитки на хуйню  хюндай. У вагоні Х доволі просторо, сидіння звичайні, вікна побиті, зручне місце для багажу, прикольна кнопка на двері та доволі акуратний туалет, а на пероні бігає бабка та кричить, що це її потяг і він їде у пекло.

У пекло ми так і не потрапили, навіть навпаки прибили у місто - райський сад - Полтава. Дуже спокійне, зелене та затишне місто в якому відчуваєш себе безтурботною дитиною.
каштанова алея.
Вигулювати китайців містом  почали по своєму улюбленому маршруту: від вокзалу по молодій каштановій алеї (років п'ять тому тут стояли великі старі каштани, але вони часто падали на проїзну частину дороги, тому вирішили їх зрубати та посадити молоді,) а колись, як нам розповідали друзі, місто було ще набагато зеленішим.
Далі пішли у Корпусний Сад.

Я залишився зі своїми китайцями відпочивати там, а Тетянені китайці  не втрималась і пішли по Жовтневій вулиці до магазину з випічкою і як завжди Тетяна накупила купу усього. Поснідавши ми ще трохи погуляли містом та пішли на електричку до Миргорода. У Полтаві ми затримались ненадовго, але по закінченню подорожі ми збирались приїхати сюди знову. Ми намагаємось приїздити до Полтави, як тільки випадає декілька вільних днів і гуляємо спокійними вулицями цього зеленого саду, якщо ви потрапите до Полтави то пройдіться по каштановій алеї, погодуйте голубів у Корпусному Саду.

пройдіться пішохідною  жовтневою вулицею на якій за адресою Жовтнева 20 продається смачна випічка, але будьте обережні вони призводить до обміління гаманця, далі буде сонячний парк, якщо його пройти, то побачите пам'ятник козакам, а далі з вулиці Панської відкриється гарний краєвид.
краєвид з оглядового майданчика.
Також   подивитись на краєвиді з Іванової гори, там же знаменита альтанка у формі підкови та скуштуйте галушок в піцерії "У сестер" за адресою вул.Чорновола 2б.
Іванова гора.








Взагалі про Полтаву можна говорити вічно, але краще туди одного разу приїхати та заринутись у атмосферу дитинства та спокою і нікуди не поспішаючи прогулюватись затишним містом.
А нам треба повертатись до наших китайців, які направляються в Миргород.



На вокзалі у місті Миргород китайців зустріли із здивуванням.


Далі пройшли через центр міста, яке дуже нагадувало курортні містечка на Азовському морі. Зайшли чи то в санаторій, чи то в парк та пройшлись по ньому.




У парку є різні птиці та черепахи, тому мені з китайцями довелось чекати поки Тетяна зі своїми відточувала майстерність фотографування.



Обійшовши усю територію на загальних зборах китайців та українців ми вирішили рушати далі, купили миргородської води у Миргороді, яка коштує там дорожче ніж в Полтаві та вирушили на пошуки заводу, по дорозі зайшли на пам'ятник козакам від нащадків.


Після цього пішли на пляж омити ноги в річці Псел та дати трохи  відпочити китайцям.


Після відпочинку пішли далі, як виявилось до заводу йти далековато та й робити там нічого, бо в середину навряд чи пустили, а з далеко ми його й так бачили.



Ну, а далі, як то кажуть, китайців понесло. Почалось те за що я більше за все люблю подорожі, коли тебе вириває із зони комфорту, ти потрапляєш у нові ситуації і вчишся жити, той досвід, який міняє твоє життя.
Як виявилось ми пропустили останній автобус та й Тетяна потратила на випічку трохи більше запланованого, тому вирішили спробувати їхати автостопом. Можна сказати, що це був наш перший спільний досвід подорожування автостопом. Спочатку ми пройшли з пару кілометрів та не наважувалися зупинити машину, поки йшли я згадував інформацію, яку я читав про автостоп, як раз недавно прочитав книжечку Антона Кротова "Практика вольных путешествий".
І як тільки всі китайці  зібрались з думкою та вирішили зупинити машину, Тетяна піднімає палець догори і перший автомобіль проїжджає, Тетяна починає перетворюватися на старшого брата-москаля, але водій того автомобіля не дозволив їй це зробити та зупинився в метрах двадцяти від нас.
- Ми до Опішні прямуємо можна з вами скільки-небудь, невпевненим голосом казав я.
-так, сідайте.
Далі ми їхали в комфортному джипі, відпочивали від дороги та розповідали водію з якого пекла ми вирвалися та куди веземо китайців і ще багато іншого. Водій все дивувався, як ми так, не боїмося, казав молодці, що вирвались. Це дуже сильно надихало та й взагалі було відчуття, що відкрив щось неймовірне і хотілося ще й ще. Як тільки нас висадили десь на пів шляху до Опішні я подумав що пора вже йти в лісок, який стояв поруч та лягати спати, бо вже сутеніло, але тільки ми попрощалися з водієм і почали йти, як зупинилась інша машина, відкрились двері та молодий чоловік запропонував нас підвезти. Не відійшовши від перших емоцій, як накотили інші, я сидів у машині та намагався скласти все це докупи.Але часу на розмірковування було не багато, більше спілкувались з водієм: про життя, політику, освіту, долю та багато усього. Водій, був представником такої народності як лемки, яких 1944-1946 під час операції "Вісла" розселили по території України, одне з таких сел було і в Полтавській області, на жаль назви не пам'ятаю, він запрошував нас на фестиваль лемківської культури, який мав відбутися у їхньому селі через декілька днів, але ми були трохи залежні від часу, тому не могли туди потрапити, але пообіцяли, що приїдемо наступного року. Цей чоловік також не доїжджав до Опішні, кілометрів за п'ять йому треба було повертати. Добре, думав я, якраз десь в лісочку заночуємо, але не тут то було, водій висунув руку у вікно та жестом зупинив приватний автобус та попросив, щоб нас підвезли до Опішні. Водій автобуса мабуть погодився і через хвилину ми вже були в автобусі повному зєвак, які дивились на нас як на прибульців, водій також особливо не розмовляв та й часу не було, через пару хвилин виходити.Так ми опинились майже годині о 9 вечора в Опішні на автостанції.
Вже було пізно, тому ми швиденько почали рух  на край села, там через городи, біля поля з пшеницею і вирішили зупинитися.Була ще ідея зайти по глибше в поле, але здоровий глузд переміг, як виявилось не до кінця. Так сталося, що декілька тижнів до цього в Холодному Яру, що на Черкащині нам зламали намет, але жагу до мандрів не зламати, тому в тур по Полтаві ми вирушили тільки зі спальником. Тому ночували ми приблизно за таких умов 


Звісно ми зібрали речі, китайців запхали у рюкзак та вляглися у спальник та дивилися на зорі подумаєте ви, але куди там, не дивлячись на те що небо було найбільш зоряним, яке мені доводилось бачити, нам не вдавалося навіть висунути носа із спальника, як тільки якась частина тіла вилазила, тисячі опішнянських  комарів обліплювали та перекачували з тебе кров. Як виявилось вони там навіть у день скажені, а вночі, біля сирого поля взагалі гірше за будь-якого хижака. Добре закутавшись та зробивши дірку для підглядання за зірками та комарами, я через деякий час заснув, але як то завжди буває у ночі, з криками: "Там щось відбувається!" мене будить Тетяна, і як завжди я не розуміючи що відбувається відповідаю що все добре і лягаю далі спати. Але вже через хвилин двадцять прокидаюсь від сильного шуму, дивлюся світло, підіймаю голову, а на нас прямує трактор, думаю не трамвай - об'їде і лягаю собі спати, він або подумав не сіно - відійде, або сіно - переїду =) Через хвилину поруч з нами проїжджає ця машинка та орошає нас, я підіймаю голову та бачу, що з пів метра від нас пройшла здоровезна залізна коса, якою скошують врожай, я не знаю чому, але саме після того як все начебто пройшло, мені стало страшно, але сон переміг та я знову ліг спати. Під ранок ми знову почули цей звук, але тоді вже інстинкт виживання був відточений =) і ми за декілька секунд тікаємо звідти разом з речами на самий край під кущі і там досипаємо собі спокійно.
Зранку поснідавши, зібрались і попрямували в музей. Опішня це гончарна столиця України, колись тут булу заводи, які виробляли кераміку та різні гончарні вироби, які експортувались майже на всі континенти світу. А зараз є музей в який ми і відправились.
 


Хто ми є ?

гончар





В Музеї багато усіляких, скульптур, посуду та різних виробів із глини.Все це дуже цікаво та на свіжому повітрі. Також у вартість входить майстер-клас з гончарства.




Там можна довго-довго ходити блукати поміж скульптур та дивитись на такі краєвиди


Або рятуватись від скульптур, які на тебе нападають


Після того, як нам надоїло годувати опішнянських комарів

Ми зайшли в будівлю в якій розміщується різний посуд та картини з глини також у вартість квитка входить перегляд фільму на вибір про історію Опішні, гончарства та інше. Ще по цьому ж квитку можна відвідати три музеї різних майстрів гончарства та в подарунок дають свисток з глини у формі півника та брошури. Вартість квитка складає 25 гривень, а заряд позитивних емоцій та спогадів - безцінний =)

 Ознайомивши себе та китайців з гончарною культурою України ми відправились далі. На останні гроші купили квиток на автобус та з 4 гривнями приїхали до Диканьки.
Тріумфальні ворота
Пройшлись центром, потім пішли до Кочубеївських дубів, вік яких 800 років  й виглядають вони краще ніж 1100 дуб Максима Залізняка, хоча звісно послужний список  Дуба Залізняка набагато більший.Під його шатром відпочивали Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Максим Залізняк,Тарас Шевченко та інші. Він є найбільшим дубом в Україні та одним з десяти найбільших в Європі але він вже старий та хоче спокійно померти, а над ним роблять різні екзекуції. Аби його врятувати, в свердловини глибиною 70 метрів навколо стовбура закачали спецдобрива. Під корінь закопали кілька здохлих корів. Гілки підтримують канатами, якесь неприємне відчуття виникає, але ви самі можете трохи порівняти їх вигляд по фото.
Кочубеївські дуби

Дуб Максима Залізняка

Взагалі основною метою метою нашої подорожі був фестиваль бузкового гаю в Диканьці.
Туди ми і попрямували за потоком людей, а потім через хащі на звук. Вийшли, знайшли фестиваль, людей, а бузку немає, вже відчаялись, як бачу це.




Ну і понесли нас наші чотири китайці бігом у цю красу



А там кропиви повним повно. Пройшовши курс лікування від ревматизму та почистивши  себе та китайців  пішли далі, та натрапили на такий тунель кохання у бузковому гаю.



Насолодившись цвітінням бузку вирушили у бік Полтави. Вийшли на трасу, намагаємось зупинити машини, не йде. Вирішуємо пройти поворот, а за ним стопити. Вже майже дійшли до кінця повороту, як після фури проїжджає машина та зупиняється, дивлюсь міліцейські номера, думаю, й тут дістануть =) Виходить з пасажирського міста жінка та питає:
 -ви до Полтави ?
-так, до Полтави
-ну сідайте.
Сидимо позаду, вони попереду розмовляють між собою, потім почали говорити з нами. Хто ? Звідки ? прямо, як на допиті. Розповідаємо, що бачили, де були. Тут міліціонер переводить тему: -а в нас завтра футбол.
- Та ми знаємо
-фанати ?
-ну є трохи
-ось ви і попались, я займаюсь охороною порядку під час масових заходів, а саме футбольних матчів.
мовчання...
Довезли нас, висадили у центрі, по дорозі ще розмовляли, розійшлись з посмішками.Добре що міліція для народу та з народом, а не мусор,який лежить та смердить =)

У Полтаві на нас чекав наш друг, якого ми попросили взяти з собою паспорт, бо ми свої забули, а нам треба було обміняти сто доларів. Вже був вечір і ми спочатку бігали по знайомим, питали де працює обмін в такий час. Знайшли.


В обмінному був атракціон: "відчуй себе мільйонером" купюри тільки по 2 та по 5 гривень =) У той час я зрозумів, що таке "гроші пачками", "гаманець карман тягне", "купа грошей" та багато інших подібних виразів.
Трохи погуляли з друзями, а потім відправились до піцерії  "У Сестер" де підкріпились смачними галушками та гарно провели час.


Далі була ніч на вокзалі в очікуванні місць хоч на якийсь потяг і тільки під ранок поїхали в напрямок дому, знов через "майже родину" китайців. Там погуляли з годину біля вокзалу


Оскільки  китайцям треба відмічатись типу на практиці був, старанно працював і я не іммігрант, то час від часу треба було  повертатись додому, але ненадовго, скоро вони знов вирвались із пекла.

Якщо цікаво, як китайці ночували на Лисій горі в Києві та як Бридкий Лебідь приютив китайців - чекайте, скоре розповім =)

четверг, 26 сентября 2013 г.

Походження назви Україна


Незалежна Україна існує вже більше 22 років, а походження назви не знають не тільки сусіди, які по старим добрим шовіністичним традиціям називають нас, то окраїною Россії, то окраїною Польщі. Але, навіть, від самих українців доволі важко добитися відповіді.
Щодо походження назви України існує декілька версій, які схожі між собою, а ще є декілька міфів.
Украї́на або Вкраї́на -  Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком, у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича. У тому ж літописі за 1189 рік згадується, що князь Ростислав Берладник приїхав до «України Галицької» Як бачимо чіткої границі, які б окреслювали територію при використанні слова «Україна» немає. Але нас на разі не цікавить границі нам потрібна історія походження.
Перша та найпопулярніша версія поширена в російській та пізніше в радянській історіографії: так називали «пограничну територію». Ця версія з’явилась після зміни національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) та  виникла з міфу про «окраину России».
В умовах, коли Московська імперія взяла собі трохи виправлену назву території Русь - Росія, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім «русский» і поширила його й на мешканців не тільки Росії, а й України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку, суто географічна назва «Україна» поступово перетворилася в національну ідею. Взявши собі трохи підправлену  назву народу більшість якого жила в Україні, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення існувати окремо від Російської імперії.
Вживання слова «Україна» в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли імперські чиновники зрозуміли, що це слово не можливо знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю, як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.
Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була, бо:
-по-перше назва «Україна» пішла не від російської мови, слова «країна» в ній немає.
- по-друге, коли назва «Україна» вживалась в історичних джерелах, по Росії ще бігали медведі, а Москва була маленьким селом, якраз таки на північній окраїні Русі. Прошу зауважити, що саме Русі, а не Київський Русі. Термін Київська Русь був штучно введений російським істориком Миколаєм Карамзіним на противагу Московський Русі.
- по-третє з лінгвістичної точки зору, перехід від початкового «о» (окраїна) в «у» (Україна) не відповідає філологічним вимогам ані української, ані російської мови.

Друга версія, як і третя стосується походження слів.
За другою версією спираються на дієслово «украяти» (відкраяти, урізати) від індоєвропейського корінню *(s)krei  Тобто «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)». Також дуже вірогідна версія, але я не знайшов назв країн, які походили від дієслів, також існують дієслова, які утворились від іменників: вівчар-вівчарювати,
колонія — колонізувати. А якщо так, то більш вірогіднішою, виглядає третя версія.
 Українська мова входить до групи слов’янських мов, що розвинулися з діалектів праслов'янської мови, яка становила собою одне з розгалужень індоєвропейської родини мов. Індоєвропейська родина мов мала дуже широку географію поширення, а праслов’янська вужчу та по часу більш співпадаючу з походженням назви Україна, тому логічніше розглядати саме спільнослов’янське(праслов’янське) походження, тобто третю версію.
Третя версія також спирається на слово, але вже на іменник «край» із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській(праслов’янській) мові  (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».
Разом з історичними подіями часто міняється значення слів, якщо допустити, що в період переходу мови, яка панувала на сучасних землях України від індоєвропейського та на початку спільнослов’янського(праслов’янського) періоду іменник «край» мав значенням «відрізок, шматок; шматок землі», то після остаточного розділення індоєвропейської ґілки на спільнослов’янську та інші мови, а значить і розділення  людей на племені, або інші об’єднання виникла потреба в поділу території, отже змінилось  значення слова: «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені. Разом із іменником «край» у праслов'янській мові існував також іменник «украй» (*ukrajь), що мав значення «відрізок від шматка; відділений шматок землі». Також за допомогою суфіксу + ina з’явилась назва Україна - відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені.
Коли ж почався період роздроблення Русі, князівства також продовжили називати Україна «відрізок від шматка; відділений шматок землі»
Так і продовжать називати все менші  і менші території українами, якщо і далі будемо сперечатися. А колись не було територій, не було що ділити, цікаво як тоді називався той народ? Нажаль наша історія від нас скрита та спаплюжена, якщо і є якась інформація про дохристиянську Русь, то подана вона з джерел християнських.
Глазунов Дмитро

При написанні статті були використані матеріали:
litopys.org.ua
Книги: Скляренко В. «Звідки походить назва Україна»
Наконечний Є. «Украдене ім’я: чому Русини стали Українцями» 

вторник, 13 августа 2013 г.

Вступна частина! або як почати подорожувати?



За останній час назбиралась колекція фотографій, міст й подій в яких ми приймали участь.І для того, щоб краще орієнтуватись у купі спогадів, я вирішив записувати їх в цей блог.
З тавтологічної назви блогу зрозуміло, що цей блог про подорожі. А саме, подорожі  двох молодих людей: мене ( Дмитра ) та моєї коханої дівчини Тетяни.
Родом ми з славетного міста Єнакієвого, що в Донецькій області. А славиться воно розвиненим рівнем наркоманії, алкоголізму та криміналу. Та звісно ж містом народження завідуючого усім цим борделем - президента України  Віктором Януковичем.
Окрім вище перерахованих благ, які, як не як, можна терпіти, є в нашому місті головний чинник наших подорожей - Єнакіївський металургійний завод

Центр міста, фото зроблено з будинку міськвиконкому.
фото будинку моєї  тітки 
моє фото зроблено у лютому 2011 року Сквер ім. Ткаченка-Петренка Ліворуч дитсадок, праворуч школа в якій я навчався УВК №2.


Саме завдяки заводу найбільшим святом для нас є будь-яка можливість вирватись із цього пекельного кола. Робити собі маленькі свята ми почали давно: спочатку окремо, потім разом.

Але перед  початком  розповіді про свої пригоди я хочу розказати про ту ідею, яка виникла рік тому, коли ми повертались із фестивалю
"Захід". Їдучі у потязі в Донецьк, Тетяна помічала в своєму щоденнику, на мапі України, міста в яких вона щойно побувала. Тоді я сказав, що круто було б об'їхати усі обласні центри в України. Сказав і забув, ми повернулись додому, почалось навчання, робота, звісно ми їздили подорожувати, були в Одеській області, В Чорнобилі ( про що напишу окремо ) й інших місцях. Але ідея з обласними центрами вже повністю визріла, тому, як тільки з'явився вільний час і гроші, ми почали нашу подорож.

среда, 8 мая 2013 г.

Що святкуємо ?! 9 травня: День перемоги, чи День пам’яті ?


ДЛЯ РОССИЯН!!! ССЫЛКА СТАТЬИ ПЕРЕВЕДЕННАЯ  НА РОССИЙСЬКИЙ ЯЗЫК НАХОДИТЬСЯ ВНИЗУ! 

Ще з самого дитинства цей день викликав у мене неприємні почуття: в школі змушували ходити на паради та «линейки» присвячені «дню великой победы над фашисткой Германией», це
вже потім я узнав, що Германія не фашистська, а нацистська. А тоді я  стояв на пекучому сонці і рахував скільки ж років повинно бути ветеранам.  Тоді в 2007 виходило 80.Пройшло 6 років, а ветеранів стало більше. Роки йдуть, а ветерани молодіють.  Людей, які віддавали  своє життя на фронтах другої світової залишилось одиниці, а подяка їм за це  на 86 році пенсія у 2,5 тисячі гривен та п’яні правнуки та внуки на День Перемоги.
Що ж то за день, у який ветеранам наливають 100 грамів бойових, а правнуки та внуки рахують у літрах та усюди вішають георгіївську стрічку?


Пізно увечері 8 травня 1945-го року у передмісті Берліна акт про повну і беззастережну капітуляцію Німеччини підписав генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель, пізніше повішений за вироком міжнародного трибуналу. На той момент Гітлер уже покінчив життя самогубством, деякі нацистські ватажки, зокрема, Гіммлер, тікали на захід, щоб здатися в полон англо-американським військам. З боку Червоної Армії документ про капітуляцію Німеччини був підписаний без згоди ставки Сталіна. Тому Сталін започаткував святкування Дня Перемоги в СРСР на 9-те травня, на день пізніше ніж святкування Дня Перемоги у решти країн антигітлерівської коаліції. 8 травня 1945 року вийшов Указ Президії Верховної ради СРСР, де сказано, що 9 травня — «Свято Перемоги» .
24 червня 1945 провели  парад на Червоній площі на цьому святкування й закінчились.
Прийнявши капітуляцію, Радянський Союз не підписав мир з Німеччиною, тобто залишився з Німеччиною в стані війни. Війна з Німеччиною була закінчена 21 січня 1955 р. прийняттям Президією Верховної Ради СРСР відповідного рішення.
Як і у більшості радянських свят з датою проблема, але це не головна проблема Радянського союзу.
З огляду на перемогу у війні весь народ, особливо фронтовики, очікували на пом'якшення сталінського режиму, чого Сталін робити не збирався. Тому святкувати в принципі і не було чого .
Події того часу я розцінюю за принципом, яку вони принесли користь Україні , яка на той час, як і багато інших країн,  була під окупацією Радянського союзу.  І в цьому питанні я поділяю думку  голови сейму Литви Віктораса  Мунтянаса,який зазначив: «Для нас 8 травня є днем перемоги над фашизмом, а 9 травня — день початку радянської окупації»

Найчастіше під 9 травня розгортаються скандали з приводу червоного прапору, георгіївських стрічок  та розбіжностях у поглядах: свято чи траур.
Червоний прапор для українців це як червона ганчірка для бика. Чому така реакція? Більшість громадян України вважає її окупаційним  прапором, бо саме під цим прапор Радянська влада проводила продрозкладки, голодомори,  тобто мільйонами вбивала українців. Така реакція на червоний прапор закладена на генетичному рівні, це страх, панічний страх від згадування репресій, які проводив Радянський союз. Але окрім цього на генетичному рівні у багатьох людей закладений той самий ген бика. Нажаль суспільство знаходиться на такому рівні розвитку, що сісти та вирішити питання неможливо, найчастіше виною цьому особисті інтереси та гордість. Та й с ким вирішувати, старі ветерани хочуть спокійно дожити й без того важке життя. Свято перемоги стало заручником політичних ігор, завдяки ньому грають на почуттях жалоби людей, показуючи, що «мы помним, мы гордимся» Влада шукає підтримки елкеторату . Раз на рік про них згадують та дають надбавку до пенсії, в цьому році тим одиницям, які залишились в живих підняли пенсії, натомість вже готовий законопроект про скасування пільг на проїзд. 
Однією з таких політичних ігор є георгіївська стрічка.
У 2005 році в Росії вперше стартував флешмоб "Георгіївська стрічка". Щорічне, у квітні-травні, розповсюдження російської імперської символіки є тепер невід'ємною складовою кремлівської пропаганди.
Саме 8 років тому, після втрати Грузії та провалу планів взяття під повний контроль України, Кремль розпочав підготовку реваншу. Одним із символів цього процесу, по суті, і стала георгіївська стрічка.
Георгіївська помаранчево-чорна стрічка використовувалася ще при оформленні російських імперських нагород.
У радянську же нагородну систему вона ввійшла під назвою "Гвардійської стрічки" тільки у 1943 році.

Сталін вже почав розуміти, що війна тільки "за  Сталіна і Савєтскую власть" безперспективна. Виникла потреба в заходах, покликаних відродити "героїчний дух бувалих перемог" у підсвідомості військових. Перш за все - у керівного складу, які в юні роки формувалися на "георгіївських стрічках".
Одним із таких введень "нових старих" символів і стала помаранчево-чорна гвардійська стрічка.
Примітно, що сучасний кремлівський режим пішов шляхом Сталіна і взяв на озброєння в інформаційній пропагандистській війні за відновлення панування на пострадянському просторі - саме "георгіївську стрічку".

Показово, що використовується назва ще часів російської імперії - "георгіївська"(!), а не радянської - "гвардійська".

Тож, відбувається банальна маніпуляція свідомістю громадян, які пов'язують помаранчево-чорну стрічку із символами другою світової війни. 
Цього року Російський флешмоб не обмежився роздачею тільки георгіївських стрічок. У Севастополі разом з "георгіївськими стрічками" роздають і стрічки, на які нанесені кольори російського прапора.

Третє і мабуть найбільш принципове питання для обох сторін, що ж то за день 8-9 травня: День перемоги, чи День пам’яті та примирення?
Перша річниця розгрому Німеччини - 9 травня 1946 року - звичайний день, як усі. І 9 травня 1947 року - звичайний день. І всі інші ювілеї. Якщо випадало на неділю, не працювали в той день, а не випадало - гарували.
Нічого було святкувати.
Перший після Сталіна Першотравень 1953 святкували як прийнято, з гуркотом танкових колон і радісними криками, а 9 травня - звичайний день. Без танків, без гуркоту, без оркестрів і демонстрацій. Сталінським соратникам товаришам Молотову, Малєнкова, Берія, Кагановичу, Булганіну в голову не приходило щось у цей день святкувати.
І ось 9 травня 1955. Десять років! Сталіна немає, але живі легендарні маршали: Жуков, Конєв, Рокоссовський, Василевський, Малиновський ... Та не просто живі - на бойових постах! От би відзначити! От би танки на площу викотити і небо літаками загатити ...
Так ні ж - не святкують.
15 років теж скромно пройшло. Без урочистостей.
Ось тільки після того, як нашого дорогого Микиту Сергійовича Хрущова, останнього з сталінського Політбюро, від влади восени 1964 відсторонили,  було вирішено встановити «День Перемоги» в якості державного свята. Ось тільки з цього моменту день 9 травня став неробочим. Це було введено за Брежнєва.
Леонід Ілліч ласий був на ордени, звання, титули і торжества. Сталін мав одну зірочку Героя Радянського Союзу. Отримав він її за війну, та й то не носив. А Брежнєв повісив сам собі - у чотири рази більше. І все - в мирний час. Брежнєв присвоїв собі Маршальське звання і, всупереч статуту, нагородив себе вищою військовою орденом «Перемога». Ось він-то і встановив «День Перемоги» в якості державного свята і неробочого дня. Встановив тільки після того, як всі члени сталінського Політбюро і майже всі маршали воєнної доби були в іншому світі чи не при справах.
А поки був Сталін, поки у влади були його соратники і його маршали, ні про яке святі перемоги не було й мови.
Влаштували один раз «Парад Перемоги» в 1945 році - і вистачить.
А все тому, що святкувати товаришу Сталіну було нічого і радіти не було приводу. Друга світова війна була програна. Сталін це знав. І всі його найближчі соратники це знали і розуміли.
І всім комуністам не було причини танцювати і сміятися.
Станом на 1931-й рік (очевидно, мався на увазі перепис 26-го року) росіян є 78 мільйонів, а українців – 81 мільйон!

Цифри 1989-го року, коли вже завершувалася радянська ера, говорять: росіян – 145 мільйонів, їх кількість зросла вдвічі. А українців – 44 мільйони – зменшилось вдвічі.

Знищення 37 мільйонів українців радянською владою, якщо почати міркувати, то більшість цих жертв зводилась до другої світової війни, бо за рахунок голодоморів годувалася Німеччина. Але, якщо постаратися, то можна все що завгодно написати, тому обійдемось жертвами другої світової, яких було біля 27 млн. громадян СРСР. Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн. осіб. Прямі людські втрати України, за оцінками інституту історії України НАН, становлять 8-10 млн., демографічні — 10-13 млн. осіб.
Війна двох тоталітарних режимів, двох тиранів та агресорів. Війна в якій 40 мільйонів віддали життя за шизофренію своїх вождів. Перемога, ціна якої: окупація та нові жертви.

Не знаю. Для мене дикість танцювати на чужих кістках. Дико виглядають п’яні підлітки та дорослі, які п’ють «за дедов» та кричать: «Если
бы не они, то нас бы не было». Навряд чи діди мріяли про таке, та й воювали не за «Родіну» та «Сталіна», а проти Гітлерівської окупації. Тільки своєю перемогою окупанта змінили окупантом.
 Той цивілізований світ в який ми так рвемося з 2005 року відзначає дні 8-9 травня, як дні пам’яті та примирення. А ми ? Ми з ранку дивимось на залишки снарядів 9 травня: пусті пляшки та купу сміття.

При написанні статті використовувались матеріали з:
Вікипедії;
Спільноти «Ми патріоти України»
http://vk.com/club5525046
«Типичный сталинист. После просмотра расстрел!» http://vk.com/typical_stalinist
Сайту «Народний оглядач» http://sd.org.ua/article/chomu-ukrayinci-perezhyly-srsr.html

Для того, щоб цю статтю змогли прочитати браття угро-фіни нижче наводжу посилання на переклад Російською мовою.


ССЫЛКА


суббота, 30 марта 2013 г.

Бійка на Екологічній акції у Єнакієвому. З перших вуст.


Привіт! Мене звуть Тетяна. Я дівчина Дмитра Глазунова, Голови міського осередку ВО «Свобода» у Єнакієвому, того, котрого побили 28 березня. У Інтернеті багато статей щодо бійки, але правдивих мало. Тому я пишу тут цю статтю, щоб донести правду та розповісти що за брехню та провокації несе наша влада. 

Багато хто знає, що у нашому місті є металургійний завод, через викиди якого постійно хворіють тисячі людей та дітей. Ми з Дмитром вирішили зробити екологічну акцію біля заводоуправління, щоб відкликати
дозвіл на викиди від 31.03.2009                  № 14120000000-33, який надає підприємству право здійснювати  викиди забруднюючих промислових речовин з перевищенням встановлених норм,  зокрема, сірки –  з перевищенням норм у  4,27 рази; суспензованих твердих речовин – з перевищенням норм у 85,45 рази, а окису вуглецю – з перевищенням норм у 125,5 рази. При цьому для 46  джерел забруднення ПАТ «ЄМЗ» дія цих дозвільних документів поширюється до  31.12.2013 року. Акція планувалась на 28.03.2013р. на 15:00.


Саме тоді, 28 березня десь о 14:00 Дмитру зателефонував невідомий, та повідомив, що «Партія Регіонів» влаштовує екологічну акцію на тому ж місці, що і ми, тільки на 14:30. Підійшовши до заводоуправління ми і справді побачили мітинг під прапорами ПР, багато міліції та перекриті вулиці. Пішли у натовп - побачили усі вершки нашого міста: мера Олійника, народного депутата від ПР Літвінова та багато інших цікавих особистостей. 


Ми відійшли від місця проведення мітингу метрів на 300 і там чекали на голову Донецької обласної організації ВО «Свобода» - Ігоря Славгородського, нардепа Блавацького Михайла та на журналіста. 

У цей момент ми стояли біля букв «ЄМЗ» . Я розмовляла із 13-ти річною сестрою Дмитра, що стояла поруч, а сам Дмитро розмовляв зі Славгородським по телефону. До Дмитра в притул підійшли 2 здоровезні агресивно налаштовані чоловіки та сказали: «Надо поговоріть» . Мене це насторожило, я сказала: «Хто ви такі? Я буду знімати розмову», увімкнула фотоапарат, навела його на чоловіків і потягнулася за своїм посвідченням журналіста, воно було у внутрішній кишені куртки. Одразу один з чоловіків, Дмитро Бірюков, схопив за фот та почав його виривати саме тоді я увімкнула відео зйомку. Він схопив мене та притяг до себе, у цей час Глазунов намагався йому перешкодити - став поміж мною та чоловіком крикнув: «Забери від неї руки!», але той вдарив мого Дмитра декілька разів по обличчю. Потім знов перейшов на мене, почав мене душити , трясти, намагатися відібрати фот. Це тривало хвилини 3… Я чула, як Глазунов кричить: «Прибери від неї руки» та чула, як його били, побачила лише як інший чоловік, Гриценко Сергій, вдарив його лівою рукою у обличчя. Бірюков заламав мені руки за спину, стягнув ланцюжок фоту з моєї руки, відпустив праву руку, на якій був фотоапарат, сильно смикнув за ліву, потім відпустив і її, відійшов на метрів 5 . Я вигукнула: «Віддай камеру», а він зі всього розмаху вдарив її об землю. Я підняла фот, почала кричати: «Що Ви наробили?У Вас совість є? Фотоапарат коштує більше ніж Ваша совість!», той … підбіг до мене схопив за горло та почав трясти. У цю мить підбіг мій хлопець та відштовхнув нападника від мене. Я з сестрою Дмитра побігла до ДПСника, що стояв у 15 метрах від місця бійки та спостерігав за дією. Ми попросили надати хоч якусь допомогу. Він відмовив. Тоді я побігла до місця мітингу, але за 100 метрів мене наздогнали ці чоловіки, які вчинили бійку та сказали, щоб я нічого не робила. Я почала кликати на допомогу Міліцію. У 20 метрах від мене було декілька десятків міліціянтів, але ніхто з них не звертав уваги до того як я почала кричати. Коли до нас підійшли міліціянти, мій Дмитро, Славгородський – я побігла у сторону мітингу щоб сповістити людей щодо наших намірів по відкликанню Дозволу, але до мікрофону мене не пустила міліція.
Через деякий час Дмитро розповів мені, що коли я побігла шукати допомогу, приїхали наші «Свободівці» та розчепили бійку, відтягнувши мого хлопця від нападника - Бірюкова. Доречі, Дмитро Бірюков розбив і камеру журналіста, на котрого ми чекали. Але я цього вже не бачила… Бачила лише його розбиту камеру та кров на ній…

Нас всіх забрали у міськвідділ. Мене тримали там 3 години. Глазунова одразу після цього на «Швидкій» відвезли у лікарню, де на нього вже чекав Найкращій ЛОР нашого міста, мер і багато інших визначних людей. У Дмитра відкритий перелом носу зі зміщенням. Йому зробили операцію. Зараз він лежить у лікарні з розпухлим обличчям. Хочу зауважити, що по моїм даним побої з Дмитра у травматології не знімали! Я відбулася розтягненням зв'язок плеча, дрібненькими сінцями та жахливим болем у м'язах. Коли знімали побої з мене, вказали лише на розтягнення, бо усе інше - то незначне. 

Ті двоє: Гриценко та Бірюков зараз також лежать у лікарні. З дуже сильними побоями! 
А ТЕПЕР ДУМАЙТЕ, Я ДІВЧИНА, КОТРА ВАЖИТЬ 43 КІЛОГРАМИ ТА ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ ВАЖИТЬ 55 КІЛОГРАМІВ, МОГЛИ ПОБИТИ ДВОХ КРЕМЕЗНИХ ЧОЛОВІКІВ???
Ось наше з Дмитром фото 


А ось фото нападників
                                                               Дмитро Бірюков
                                                              Гриценко Сергій


Ось так мій коханий виглядає зараз 



Мій розбитий фот